Зненавиджена сама собою.
Замурована під кригою власного болю.

Пливеш ближче до поверхні, розпластуєшся перед льодом. Шукаєш тріщини.

Як вийти звідти, куди не знаєш як прийшов?
Коли йшов - тебе вели за руку в темряві і безпам'ятстві.

І леше з першим побаченим світлом ти міг закричати: "Заберіть, заберіть мене звідси назад".

Чим більше оглядаєшся - тим більше втрачаєш. Чим більше шукаєш - тим більше губишся.

Ніби у небес приготовано прощення.
Ніби ми дияволи і кожен в своїй шкурі.

Тоді хто ти, велетень світу, без розуміння того, кого ти створив?
Коли твоя глина зминалась між пальцями, чи усвідомлював ти свою відповідальність?
Чи ти той, в кого ніколи немає відповіді?

Твій світ горить, горить просто зараз перед твоїми очима, а ти повторюєш закон, і ьи гговориш, що це наш шлях.

Хто буде народжувати дітей, щоб їх убивати?
Хто буде творити, а потім пити кров з ребра власного творіння?

Ти любиш запах смаженої плоті і твоя сила доповнюється через вогонь. Ти приймаєш душі з попелом і поглинаєш своєю вічністю.

Що буде з тими, хто вогню не знає і лише чув про його існування здалека?

Ми каміння, яке полірує вода. Між нашими тріщинами знаходить прихисток лід і всяка гадина.
Ми пропускаємо крізь себе світло, але не світимо.
Ми глина кинута у воду.
Ми хочемо дихати.

Навіть коли твої руки стискають нам горло.

Ми не "той, що несе світло".
Коліна згинаються перед своєю ж важкістю. І у відчаї співаються тихі пісні. Де між ритмічним голосінням чути крики.

Колись вони стануть гучними на стільки, що розріжуть небо.
І біль вилиється на наші душі.
І вимиє з нас наше страждання.
І звільнить із зачиненого кола.

Кола в яке ми самі себе не заводили.

І буде світло.